top of page

Від розпачу до спокою. Як я адаптувалась до життя в новому місці?

Вікторія, 20 років, м. Харків

У березні я була змушена покинути рідний Харків через повномасштабне вторгнення. Так і почалась моя 3-місячна історія адаптації до життя в новому місці.

Я переїхала до маленького села у Харківській області. Оскільки досвід внутрішнього переміщення через війну я переживала вперше(вірю, що й востаннє), у свою валізу я склала мінімальну кількість речей: джинси, 2 светри, 3 книги, футболку, засоби для догляду за тілом, тривогу, розпач, зруйновані плани, ненависть до росіян і кішку. Перший час після переїзду було важко усвідомити, що воєнні дії не закінчяться за 2 дні й треба адаптуватися до незвичних умов. Тож я створила гайд про те, як пристосуватися до нового місця.

По-перше, адаптуватися дійсно треба. Дехто вважає, що зможе скоро повернутись додому, тож пристосовуватись до нового місця немає сенсу. Війна триває майже 10 місяців, вона може й не закінчитись завтра, а постійне життя в очікуванні загрожує, в гіршому випадку, депресією. Варто планувати свої дії у короткій перспективі й жити тут і зараз.

По-друге, пам’ятайте, що ви рятуєте не лише себе, а й своїх рідних та близьких. Залишити дім — непросте рішення, але навіть якщо живете лише з домашнім улюбленцем, за нього ви теж несете відповідальність. Не картайте себе за переїзд.

По-третє, вивчайте нову місцевість. Я вперше призвичаювалась до тривалого життя в селі, тож кожен день був для мене відкриттям. Вирішила навіть спробувати медитувати на природі, щоправда, швидко закинула цю справу, бо повернулась до навчання, але отримала справжню насолоду. А ви пробували відкладати всі справи й сидіти в полі під час заходу сонця, слухати шарудіння колосків пшениці й насолоджуватись часом наодинці з собою? Я теж ні, бо допомагала бабусі садити помідори. Коли-небудь обов’язково спробую релакс в полі під час заходу сонця.

По-четверте, поверніть звичні ритуали. До повномасштабного вторгнення я працювала, вчилась, читала книги перед сном і щонеділі ходила з подругами пити каву до кав’ярні біля дому. В перші дні після 24 лютого було складно займатись чимось, окрім скролінгу стрічки новин, але з часом я повернулась до звичних ритуалів. Щоправда, було важко знайти кав’ярню у селі, тож я створила власний coffee place у бабусиній літній кухні. Капучино перетворилось на розчинну каву, але я все одно почувала себе набагато краще.


По-п’яте, не бійтесь своїх емоцій. Плакати, ділитися переживаннями із рідними або психологом, описувати свої почуття в щоденнику — це нормально. Мені потрібен був час на те, щоб пережити свої емоції й виплакатись, але згодом стало набагато легше. Інколи людям допомагає варіант кричати в лісі або бити подушку. Все це нормально, якщо вам стає легше.

Вимушене переміщення — стрес для будь-якої людини, але змога пережити його рятує ваше життя зараз і ментальне здоров’я — в майбутньому.

13 переглядів

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page