Усі якось згуртувалися заради виживання

Аліна, 26 років, Київ


24 лютого о 6-й ранку мені зателефонували знайомі телефоном і сказали, що почалася війна. Спершу я, звичайно, нічого не зрозуміла, якось не вірилося в ті слова, що вони казали. Ввімкнувши новини, я зрозуміла, що це правда. Це сталося. Я поїхала на роботу, забрала особисті речі, сховала робочу техніку, поїхала за продуктами далі. І тільки 25-го, коли відключили інтернет у мене вдома, я пішла до батьків. Вони жили неподалік й у приватному будинку. Я вирішила, що разом буде легше і в приватному будинку безпечніше, ніж у багатоповерхівці.

До 2 березня ми жили нормально, якщо можна так сказати, було світло, постійно тримали зв’язок з друзями, колегами, я навіть збирала і розвозила гуманітарну допомогу людям, які на той момент вже постраждали в найближчих селищах і вони евакуювалися до Маріуполя. Потім відключили світло, воду, зник зв'язок, через пару днів відключили й газ. Умови життя стали гіршими. Ще, як на зло, стало холодно, деколи доходило до -12.

До 8 березня ми ще спали в будинку, тоді бомбили вже лівий берег, а з нашої сторони – 23 мікрорайон. Тому, ми теж почали чути сильні вибухи й, звичайно ж, літак, але в підвал ще не лізли. Потім 10 березня був авіаудар, бомба впала до наших сусідів, там усі загинули та навіть не лишилося фундаменту від будинку. Від вибухової хвилі постраждало 8 будинків, які були поряд, наш у тому числі.

Далі – з 9 березня по 9 квітня ми не могли вийти навіть у двір, пройти до хвіртки. Постійно йшло бомбардування з різних видів техніки, зокрема авіаудари від яких нікуди не сховаєшся. Над дахом будинку, в якому ми перебували, постійно бачили, як летіли різні снаряди, потім від них летіло багато уламків, що сипалися по всьому двору, розбивали дах та цегляну огорожу, тому постійно доводилося ховатися. Але «у хвилини тиші» вибігали надвір, подивитися на результат обстрілу, з'ясовувати який будинок горить, бо на той час, вже кожен день були пожежі.

Ми 40 днів їли, що у нас було. Сім'я із 4 дорослих. Слава Богу були запаси в домі, заощаджували як могли. Вода закінчувалася, із цим взагалі було важко. Ризикували постійно, коли готували, під кулями та вибухами над головою, потім треба було якось посуд помити, розпалити багаття, підігріти воду. Раділи, коли йшов дощ. Збирали технічну воду за будь-якої можливості. У березні йшов сніг, тому ми збирали його, а потім топили.

А вже 7 квітня вперше вийшли за пайком. Отримали на МЕТРО гуманітарну допомогу і трохи полегшало щодо їжі та води. Вперше з'їли хліб за місяць, виявляється так смачно! А коли вдалося купити вершкове масло та з'їсти із хлібом, було прямо свято. Ніколи так смачно не їли бутерброд з маслом. Було дуже важко фізично й іноді навіть страшно виходити з дому, але треба було йти за їжею та водою. Ми йшли з мамою о 6 ранку, коли ще було більш-менш спокійно і поверталися додому близько 16.00, у самий розпал перестрілок. Кілька разів доводилося лежати на дорозі або ховатися за будинками, щоб не потрапити під кулі. Ризикували своїм життям заради їжі та води.

Загалом у моєму районі, де я жила, припинився обстріл аж 15 квітня. До 9 взагалі неможливо було вийти, але потім у «години тиші» почала вже бігати у свою квартиру і виносити речі. Як виявилося, моя квартира в порівнянні з іншими в під'їзді зберіглася, але в ній жили російські військові. Коли я вкотре прибігла додому за речами, вони сиділи у моїй квартирі. Одні готували їсти у моєму посуді, інші відпочивали на кріслах, треті розмовляли телефоном зі своєю родиною. І робили все так, наче це я до них прийшла в гості. Так, дякую, що взагалі пустили додому забрати якісь речі, але це було настільки неприємно, настільки бридко, бачити окупантів у своїй власній квартирі, до речі, яка вже місцями була перерита. І ти не скажеш їм щось проти, не висловишся, ти просто мовчиш і пригнічуєш гнів у собі. По всій квартирі лежали їхні речі, автомати, гранати, пайки тощо. Зайвий раз я боялася щось зачепити, якщо чесно.

Усі якось згуртувалися заради виживання. Я не тільки про сім'ю, а й про сусідів, та й взагалі знайомих. Допомагали один одному дровами, обміном якоїсь їжі, просто інформацією. Коли з'явилася можливість виходити з дому, я насамперед почала шукати знайомих. І це таке щастя побачити їх живими, або просто знайти їхнє житло і побачити, що воно не сильно розбите. Не передати почуття, коли ти бачиш нехай брудне, нехай із сумом в очах, але знайоме обличчя. Руки ноги на місці вже радісно.

Ще вразило те, що коли я «вийшла в люди», коли я на МЕТРО побачила, на що перетворилися люди. Всі брудні, зарослі, в очах просто сум, страх – це страшно. Видно, що всі пережили такий жах, якого не передати словами. Усі виглядали як бомжі, не побоюсь цього слова. І ти ніби дивишся, видно родина заможна, одяг гарний, але все брудне та порване. І так сумно мені було на це все дивитися, це прямо дуже запам’яталося.

Найстрашніший день для мене був – 10 березня. Коли о 19:30 літак скинув бомбу просто на житлові будинки. Коли на мене посипалася стеля, вилетіли всі вікна і приголомшило. І якби буквально на 1 будинок правіше, то можливо не було б більше і мене. На жаль, від бомб літака смерть за одну секунду. Після цього я залізла до підвалу і не виходила до 9 квітня. Я так захотіла жити як ніколи. Молилася щодня, щоб до нашого дому не прилетіло нічого, і щоб моя сім'я вижила! Всю війну я вела щоденник. Я писала про все, що думала, що коїлось на вулиці, як готували їжу, або про свого кошеняти. Я писала про друзів, знайомих, планувала життя. Мені це дуже допомагало вижити психологічно. Я ніби з кимось розмовляла та ділилася своїми переживаннями. Ну і звичайно, я хотіла все записати, щоб воно залишилося на згадку. Особливо важливо було для мене вести рахунок часу. Дати вже не запам'ятовувалися, а дні тижня - губилися.

Коли я виїжджала, а це було 2 травня, я побачила Маріуполь розбитим, сумним та втомленим. Він тримався вже з останніх сил. Люди були такі самі. Там було темно щодня, навіть якщо світило сонце. Але місто стоїть, і я виїжджала зі сльозами на очах і з надією у серце. Вірила, що колись там знову буде світло, затишно та радісно. Просто було дуже складно повірити в те, що трапилося, повірити, що ти йдеш вулицею, якою ходила все життя, а на ній більше немає будинків. Просто стоять чорні чи зовсім зруйновані. Валяється купа сміття та уламок. Стоїть розбита військова техніка. Ти ходиш, начебто тими ж місцями, а вже все по-іншому. Те, що я побачила один раз, ніколи більше не забуду.

Відбиток дуже сильний. Фізичний стан, звичайно, постраждав, особливо після того, як виїхала звідти, з'явилися проблеми зі здоров'ям. Але здебільшого постраждала психіка. Наша нервова система похитнулася, з'явилися нові страхи та взагалі має пройти час, що прийняти та усвідомити те, що сталося. Для мене, людини, яка належала до розвитку міста, втратити ось так все відразу, дуже складно та важко. І прийняти ситуацію, що в тебе все було, робота, квартира, перспективне майбутнє і втратити все за ці кілька місяців - це жахливо. Життя повністю перекинулося.

Звичайно ж, я вірю, що все буде Україна, зокрема Маріуполь стане знову сучасним українським містом. Зараз я повна сил та енергії продовжувати життя, у мене начебто відкрилося друге дихання жити. Я налаштована проживати щодня з користю. Не тільки для себе, а для людей навколо.
220 переглядів

Останні пости

Дивитися всі