Я не хочу викреслити свої емоції після 24 лютого.

Альбіна, 44 роки, м. Стебник, Львівська область



У житті людини важливі емоції.


Чи хочу я забути емоції після 24 лютого? Війна прийшла в будинок дзвінками друзів із західної території України: кидай все, ми тебе чекаємо. Жартувала: стрибну в танк і захищатиму Україну. Протверезіння прийшло після Бучі. В істериці дзвонила рідним у рф: кричала, переконувала, погрожувала, ридала.... Стіна. Тепер стіна з мого боку і це назавжди, не шкода.

Збирала речі поспіхом, не усвідомлюючи, що їду надовго. Сусідам залишила корм для котів — я ж на пару тижнів….

П'ятого квітня зі стоянки виконкому вивезли діток на інвалідних візках у напрямку залізничного вокзалу Краматорська. Я пам'ятаю, як у повітрі літав страх у всіх, і у водія нашого автобуса і це не соромно. Я пам’ятаю, як він стискав ладоні на рулі, а я відводила очі, боячись побачити його погляд. Йому було страшно.  У нього була рація і по ній щось невиразне передавали з початку нашої колони. Я прислухалася, і боялася почути страх. Відчути його смак.

Пам'ятаю, як автобус наш зупинився і водій сказав: “Все, бомблять залізничне полотно між Слов'янськом і Краматорськом. Не можна в Краматорськ. Їдемо назад в Бахмут.” Емоції — відчай та безсилля. Але наш водій виявився "Бетменом", він вирвався із загальної колони й помчав до Слов'янська зі словами: “Дівчата лише встигнути. Ви самий цінний вантаж за все моє життя”.

Слов'янськ. Три тисячі людей очікують на евакуаційний потяг. Я “сиджу” в інтернеті та скажено гортаю новини Укрзалізниці: дадуть потяг чи не дадуть? Вирішую задачі: скільки людей поміститься в купе, скільки купе в вагоні, скільки вагонів потрібно….Пару разів проїжджав порожній потяг, люди бігли до вагона, що йшов, стукали по залізному складу, щось кричали, проклинаючи порожні вагони... так дивно... Я бачила таке в кіно про війну .... війна ...., адже зараз ВІЙНА! Мозок відчайдушно пручається проти реальності.

Ми простояли 10 годин на вокзалі. Діти спали, їли, грали в колясці, памперси міняли, не заходячи в туалет. На вокзалі було всього 4 волонтери та нам чесно сказали: ми не зможемо вам допомогти при посадці.

Коли оголосили посадку, розпочався Армагеддон. Емоція — страх. Мами з дітками на колясках, з валізами, з пакетами памперсів в зубах бігли на мій крик. Я була попереду і кричала: Бахмут, тримаємо лад. Бахмут, за мною. Кричала голосно. Дітям було весело. Я сміялася, розуміючи, що ноги підкошуються від страху. Головне добігти, ГОЛОВНЕ ДОБІГТИ.

Добігли все. Видих. Вагон не відчиняли годину. Я дивилася у двері з вікном у вагоні та бачила провідницю. Вона була для мене Богом. Вагон здавався найбезпечнішим місцем.

В себе я прийшла через багато тижнів. Допомогло волонтерство. Організація “Help Ukraine” запропонувала моїй організації “Бахмут особливий” робити проєкти в облаштуванні прихистків у місті Стебник Львівської області, де ми проживали. Саме в цьому місті в реабілітаційному центрі Св. Пантелеймона ми розмістили мам з дітьми, котрі евакуювалися разом зі мною.

Коли стикаєшся з чужою бідою, твоя стає менше. В рази менше. Я валилася з ніг від втоми наприкінці дня, але щоранку я бігла в будівельний магазин за бойлерами або в м'ясний за продуктами".

Людина живе емоціями... Я не хочу викреслити свої емоції після 24 лютого. Я стала сильною. Я знаю, що можу багато. Я знаю, як боротися зі страхом. Я знаю, що можу покластися на друзів. Я знаю, що повернуся до свого Бахмута, так мені буде боляче дивитись на шрами міста, але і цю емоцію я зможу пережити.


Бахмут, тримайся 🙏

Бахмут  Україна ♥️

Вірю в ЗСУ!

10 переглядів

Останні пости

Дивитися всі