top of page

Я пам’ятаю очі кожної дитини: сумні та веселі.

Олена, 45 років, м.Запоріжжя


Я була в Запоріжжі, я всім своїм чітко казала: мені 45 років я багато знаю, багато читала та вмію, а тому переконана повномасштабної війни не буде. Для мене це вторгнення абсолютна неочікуваність, адже за логікою, хоча б моєю, пояснити це неможливо. Я вважала їх ким завгодно, але не повними ідіотами. Помилялася... На той час, я була в проєктах, готувалася до трьох тренінгів по програмі СИЛА та до поїздки в Краматорськ, де я була тренеркою-менторкою в проєкті по жіночому підприємству. За останні 3 роки я дуже багато працювала саме у Краматорську та Сєвєродонецьку.


Рішення, що я нікуди не поїду, я прийняла 25 лютого, поговорила про це з чоловіком. Треба було бути дуже жорсткою, адже він почав би мене відмовляти. На той момент ми не розуміли масштабу, і потрібно було діяти та приймати рішення швидко. Я зателефонувала на швидку, запропонувала свою допомогу. У мене є медична освіта і я вважала, що якщо хлопців почнуть мобілізувати, я доєднаюсь до бригади. Мені повідомили, що я в резерві, але мене поки не просили, хоча я готова була працювати.


Протягом наступних трьох місяців, я волонтерила самостійно, просто допомагала всім. За цей час я “зібрала” до пологового будинку 32 вагітні жінки. Наразі, дуже багато працюю з дітьми з інвалідністю. За час війни ми спочатку допомагали діткам з аутизмом, потім дітям з порушенням слуху та зору, зараз я працюю над закриттям нагальних потреб для 55 сімей з дітьми з цукровим діабетом: і місцевим, і ВПО. Я дуже давно працюю в гуманітарній сфері, а з 2015 року тісно працюю з ВПО. Тож, якщо я беруся за проєкт або просто беру в ньому участь, я обов’язково допомагаю і ВПО, і місцевим.


Хтось повинен робити роботу на місцях —той, хто це вміє і у кого на це є сили та можливості. На початку мені допомагав мій чоловік, брат і друзі на Facebook.

В мене багато дійсно класних знайомих і мені довіряють. Я такої довіри взагалі ніколи не бачила! Коли я кожній людині говорила: “В якому вигляді надати звіти по пожертвам?”, мені відповідали: “Нічого не треба, ми тебе знаємо”. Спочатку ми зробили склад в моїй квартирі. До мене ходили люди, я займалася загалом дітками й вагітними. Потім стали ще й допомагати стареньким, тому що люди дійсно були голодні. До мене почали звертатися люди з проханням допомогти бабусі, якій вкрай потрібна допомога. Я не змогла не допомогти....


Ми повинні знайти ресурс у своїй болі, знайти ресурс у своєму відчаї, знайти ресурс у своїй втраті. Колись я напишу про це книгу, але зараз я буду багато працювати.....

А згодом, в мене з’явилися ресурси з нізвідки. Люди почали самі пропонувати допомогу: продукти, памперси тощо. Знайомі та незнайомі. І в мене дома утворився хаб, а згодом ми вже об’єдналися з однодумцями, підтягнули громадську організацію, в якій я головую. Зараз ми працюємо трьома громадськими організаціями в партнерстві. У нас загальні ресурси, ми з’єднали всі ресурси наших ГО і робимо дуже круті речі масштабно. Бо до цього були тільки я, мій брат і чоловік, який допомагав мені між змінами.

В нас за три місяці було 2 вихідні дні, коли місто було закритим для пересування.

Я маю шикарний тил у вигляді своєї сім’ї. Ми дружні, ми щиро любимо один одного, ми піклуємося один про одного. Так я відновлююсь. Зараз я повністю увійшла в ритм, в мене є однодумці, команда, з нами працюють юристи, психологи. Ми відновили та переформовували проєкт по СИЛІ. Ми будемо надавати послуги у Запоріжжі, будемо намагатися бути максимально корисними. Дякую за можливість, я насправді дуже радію!


Мій приклад каже про те що, не тільки можна бути монофункціональним, а ще й приносити багато користі. І я вважаю, що ця тема не повинна бути татуйованою. Адже війна торкнулася всіх нас, і люди нажаль не зовсім розуміють та бояться йти до психолога, лікувати своє психічне та емоційне здоров’я.

35 переглядів

Останні пости

Дивитися всі

留言


bottom of page