Ольга, 39 років, Запорізька область
Я переселенка зі смт Нижнє, Луганської області. З мальовничого села, яке знаходиться на березі річки Сіверський Донець. В нас дуже гарна природа, сосновий ліс. Ми жили дуже гарно, працювали, діти ходили до школи. В нас була міні ферма — ми займалися розведенням кроликів та овець. І все в одну хвилину перевернула війна.....
24 лютого 2022 року нам в будинок прилетів град, повилітали вікна, побило кришу. Ще один приліт був у гараж, розбило машину, мотоцикл сина, побило кролятні, але Слава Богу ми живі! Дивом або чудом нас відвело від страшної трагедії.
"Коли почався обстріл ми посідали на підлогу у кімнаті та молилися, щоб він нас уберіг від прильотів. Коли трохи стихло, ми з дітьми бігом побігли до школи й спустилися у підвал, де сиділи до ранку 25 лютого".
Прильоти не зупинялися... Ми вирішили поїхати до міста Сєвєродонецьк, там проживала моя сестра і в неї на ту мить було тихо. Взяли документи, речі, щоб переодягнутися і все, більш нічого не брали. Ми й подумати не могли подумати, що більше не повернемося до свого селища, до своєї домівки.
Я, чоловік та діти виїхали, а мама залишилася вдома, бо в нас дуже велике господарство: багато овець, а ще свині, кролики, кури, качки. Куди їх діти? А залишати їх напризволяще було дуже шкода. Тому, мама залишилася, щоб поратися по господарству. Коли ми їхали був дуже сильний обстріл, горіли хати повсюди. Ми з Божою допомогою доїхали до м. Сєвєродонецьк, там перебули до ранку. А вже наступного ранку ми побачили, що всі мешканці міста з сумками йдуть до бомбосховища. Ми спочатку не хотіли йти, але почався обстріл. Були й попадання в будинок, де ми перебували. І тоді ми вирішили піти до бомбосховища, коли ми спустилися до нього, там було дуже брудно, води не було, сісти не було де. Через постійні обстріли ми залишалися там з 25 лютого по 26 березня. Чоловік ходив під обстрілами по хліб на інший кінець міста, щоб купити 2 булки хліба на тиждень. В нас було їжі тільки на пару днів. Всі магазини закрили, їжі ніде було взяти, в бомбосховищі було дуже холодно, на градуснику було +4 в підвалі, на дворі -6 градусів морозу.
Життя в підвалі було випробуванням на виживання. Найстрашнішим було коли був приліт і засипало двері виходу з підвалу, у всіх була паніка, діти плакали, але наші чоловіки руками вигрібали каміння, штукатурку що попадала.
В тому підвалі треба було якось жити, тому ми почали обживатися, придумали, як готувати їжу на вогні: знайшли бочку в неї накидали мерзлих віток, мокрих палок, розпалили багаття, гріли воду у відрі. Воду брали з батарей, чоловіки ходили в ДЕПО відкривали крани й набирали воду з системи опалення. Вода була червоного кольору, але іншої не було та треба було хоча б зробити чай, щоб погрітися. Спочатку ми її відстоювали, а вже потім гріли. Потім почали варити легкий суп на воді й тих продуктах, які мали в тормозках, або знаходили. В бомбосховищі всі жили дружно. Ми об’єдналися. Виходили на вулицю, шукали зв'язок, телефонували меру, ДСНС, волонтерам. Всі казали одне — очікуйте. Ми чекали, бо вірили, що прийде до нас допомога, ми хотіли виїхати... З Сєвєродонецька евакуйовували з центру, а нам, щоб туди добратися потрібно було йти через все місто під постійними обстрілами.
Так, в бомбосховищі ми пробули місяць. В нас були спроби піти в центр міста, щоб виїхати, але знову починалися обстріли, діти лякалися і ми поверталися. 22 березня, вперше за довгий час була тиша, ми вирішили нагріти води, щоб попрати та помитися, однак знову почався обстріл та в 10 метрах від мене був приліт. Я впала, в очах все потемніло, з вуха пішла кров, нічого не чула, все було в пилу та тумані... Я дуже злякалася, злякалася не за себе, а за дітей. Я не могла встати, поки чоловік не підняв мене. Він сказав не закривати рота та намагатися дихати. Було дуже багато пилу та нічого не було видно. Чоловік був зі мною, у нього теж кров і з вух і з носа.
Після 22 березня ми вирішили виїжджати за будь-яких причин. Чоловік поїхав за мамою, щоб забрати її та відкрити все господарство, бо його не забереш. Мама не хотіла їхати, шкода було кидати будинок, в якому вона прожила 51 рік. На своєму транспорті виїхати не вдалося. З 25 на 26 березня був авіаудар по Сєвєродонецьку і наша машина сильно постраждала, а вже 26 березня ми пішли в центр міста, щоб виїхати.
В нашому бомбосховищі вже не можливо було залишатися. Було дуже холодно, почали хворіти та помирати люди. Всі ми були на нервах.
Так ми змогли виїхати до Запорізької області. Нас прийняла Петро-Михайлівська громада, надали тимчасове житло, допомогли нам оформити довідки переселенців. Я втратила роботу, працювала в лабораторії питної і стічної води в с.Світличне, Попаснянського районного водоканалу. З лютого нам не виплачують заробітну плату, а з травня призупинили трудові відносини. Тепер я без житла, без роботи, з дітьми. Чоловік теж втратив роботу, потребує операції на лівій нирці. Шукаємо роботу, але селище знаходиться далеко від міста, а в селі роботи немає. Ми пережили таке, що й ворогу не побажаєш. Воду пили з батарей, їли суп з картоплі та солоного сала і хліб, якщо куплять чоловіки. Діти, за місяць в бомбосховищі, подорослішали, вони зрозуміли, що життя дорожче за всі гаджети.
Зараз наше село Нижнє окуповане рф, немає води, газу, світла, будинок розбитий. Зараз ми в тимчасовій тиші, сподіваємося що скоро все закінчиться, хочеться знайти роботу, бо соціальних виплат у 2000 гривень не вистачає, а ще й де зима, потрібно платити комунальні послуги. Сьогодні в ночі був дощ з грозою та громом, і я дуже злякалася, адже все нагадує війну: кожний звук, гуркіт. Іноді сиджу і думаю, що робити далі? Повертатися немає куди, будинок розбитий вщент, речі покрали. Грабують людей, які роками працювали на речі, меблі й тут прийшли нас “освободили” від усього: від житла роботи, життя...
Comments