Дивом або чудом нас відвело від страшної трагедії.

Ольга, 39 років, Запорізька область

Я переселенка зі смт Нижнє, Луганської області. З мальовничого села, яке знаходиться на березі річки Сіверський Донець. В нас дуже гарна природа, сосновий ліс. Ми жили дуже гарно, працювали, діти ходили до школи. В нас була міні ферма ми займалися розведенням кроликів та овець. І все в одну хвилину перевернула війна.....


24 лютого 2022 року нам в будинок прилетів град, повилітали вікна, побило кришу. Ще один приліт був у гараж, розбило машину, мотоцикл сина, побило кролятні, але Слава Богу ми живі! Дивом або чудом нас відвело від страшної трагедії.


"Коли почався обстріл ми посідали на підлогу у кімнаті та молилися, щоб він нас уберіг від прильотів. Коли трохи стихло, ми з дітьми бігом побігли до школи й спустилися у підвал, де сиділи до ранку 25 лютого".

Прильоти не зупинялися... Ми вирішили поїхати до міста Сєвєродонецьк, там проживала моя сестра і в неї на ту мить було тихо. Взяли документи, речі, щоб переодягнутися і все, більш нічого не брали. Ми й подумати не могли подумати, що більше не повернемося до свого селища, до своєї домівки.


Я, чоловік та діти виїхали, а мама залишилася вдома, бо в нас дуже велике господарство: багато овець, а ще свині, кролики, кури, качки. Куди їх діти? А залишати їх напризволяще було дуже шкода. Тому, мама залишилася, щоб поратися по господарству. Коли ми їхали був дуже сильний обстріл, горіли хати повсюди. Ми з Божою допомогою доїхали до м. Сєвєродонецьк, там перебули до ранку. А вже наступного ранку ми побачили, що всі мешканці міста з сумками йдуть до бомбосховища. Ми спочатку не хотіли йти, але почався обстріл. Були й попадання в будинок, де ми перебували. І тоді ми вирішили піти до бомбосховища, коли ми спустилися до нього, там було дуже брудно, води не було, сісти не було де. Через постійні обстріли ми залишалися там з 25 лютого по 26 березня. Чоловік ходив під обстрілами по хліб на інший кінець міста, щоб купити 2 булки хліба на тиждень. В нас було їжі тільки на пару днів. Всі магазини закрили, їжі ніде було взяти, в бомбосховищі було дуже холодно, на градуснику було +4 в підвалі, на дворі -6 градусів морозу.


Життя в підвалі було випробуванням на виживання. Найстрашнішим було коли був приліт і засипало двері виходу з підвалу, у всіх була паніка, діти плакали, але наші чоловіки руками вигрібали каміння, штукатурку що попадала.

В тому підвалі треба було якось жити, тому ми почали обживатися, придумали, як готувати їжу на вогні: знайшли бочку в неї накидали мерзлих віток, мокрих палок, розпалили багаття, гріли воду у відрі. Воду брали з батарей, чоловіки ходили в ДЕПО відкривали крани й набирали воду з системи опалення. Вода була червоного кольору, але іншої не було та треба було хоча б зробити чай, щоб погрітися. Спочатку ми її відстоювали, а вже потім гріли. Потім почали варити легкий суп на воді й тих продуктах, які мали в тормозках, або знаходили. В бомбосховищі всі жили дружно. Ми об’єдналися. Виходили на вулицю, шукали зв'язок, телефонували меру, ДСНС, волонтерам. Всі казали одне очікуйте. Ми чекали, бо вірили, що прийде до нас допомога, ми хотіли виїхати... З Сєвєродонецька евакуйовували з центру, а нам, щоб туди добратися потрібно було йти через все місто під постійними обстрілами.


Так, в бомбосховищі ми пробули місяць. В нас були спроби піти в центр міста, щоб виїхати, але знову починалися обстріли, діти лякалися і ми поверталися. 22 березня, вперше за довгий час була тиша, ми вирішили нагріти води, щоб попрати та помитися, однак знову почався обстріл та в 10 метрах від мене був приліт. Я впала, в очах все потемніло, з вуха пішла кров, нічого не чула, все було в пилу та тумані... Я дуже злякалася, злякалася не за себе, а за дітей. Я не могла встати, поки чоловік не підняв мене. Він сказав не закривати рота та намагатися дихати. Було дуже багато пилу та нічого не було видно. Чоловік був зі мною, у нього теж кров і з вух і з носа.

Після 22 березня ми вирішили виїжджати за будь-яких причин. Чоловік поїхав за мамою, щоб забрати її та відкрити все господарство, бо його не забереш. Мама не хотіла їхати, шкода було кидати будинок, в якому вона прожила 51 рік. На своєму транспорті виїхати не вдалося. З 25 на 26 березня був авіаудар по Сєвєродонецьку і наша машина сильно постраждала, а вже 26 березня ми пішли в центр міста, щоб виїхати.


В нашому бомбосховищі вже не можливо було залишатися. Було дуже холодно, почали хворіти та помирати люди. Всі ми були на нервах.

Так ми змогли виїхати до Запорізької області. Нас прийняла Петро-Михайлівська громада, надали тимчасове житло, допомогли нам оформити довідки переселенців. Я втратила роботу, працювала в лабораторії питної і стічної води в с.Світличне, Попаснянського районного водоканалу. З лютого нам не виплачують заробітну плату, а з травня призупинили трудові відносини. Тепер я без житла, без роботи, з дітьми. Чоловік теж втратив роботу, потребує операції на лівій нирці. Шукаємо роботу, але селище знаходиться далеко від міста, а в селі роботи немає. Ми пережили таке, що й ворогу не побажаєш. Воду пили з батарей, їли суп з картоплі та солоного сала і хліб, якщо куплять чоловіки. Діти, за місяць в бомбосховищі, подорослішали, вони зрозуміли, що життя дорожче за всі гаджети.


Зараз наше село Нижнє окуповане рф, немає води, газу, світла, будинок розбитий. Зараз ми в тимчасовій тиші, сподіваємося що скоро все закінчиться, хочеться знайти роботу, бо соціальних виплат у 2000 гривень не вистачає, а ще й де зима, потрібно платити комунальні послуги. Сьогодні в ночі був дощ з грозою та громом, і я дуже злякалася, адже все нагадує війну: кожний звук, гуркіт. Іноді сиджу і думаю, що робити далі? Повертатися немає куди, будинок розбитий вщент, речі покрали. Грабують людей, які роками працювали на речі, меблі й тут прийшли нас “освободили” від усього: від житла роботи, життя...

7 переглядів

Останні пости

Дивитися всі