Юля, 27 років, Полтавська область
Хоча насправді все почалось задовго до того. Новини, обговорення, блогери, які готувались до можливої війни. Все це переслідувало мене з січня 2022 року. Навіть повірити в такий розвиток подій було складно.
23 лютого. Я та моя сім’я спокійно лягаємо спати паралельно переглядаючи сторінки, в яких пишуть свої передбачення “буде вторгнення/все буде нормально/у 21 столітті не може бути війни й т.д”. Але, все ж таки, спокійно засинаємо нічого не підозрюючи.
О 5 ранку нам довелось прокинутись від гучного звуку прильоту. Паніка, сльози, розгубленість...Одразу всі хватають власні телефони, щоб набрати рідним і дізнатись чи все добре:
батьки прокинулись від вибуху, але цілі;
у хлопця сестри все добре, але дуже злякались діти;
у брата прилетіло під вікном.
З 5-ї ранку ми були одягнуті в зимові речі та готові бігти до підвалу. Чи готова я була виїжджати в той момент? — Ні! Протягом наступних чотирьох місяців мене вмовляли виїжджати. Але я наполегливо казала, що все добре (не дивлячись на те, що постійно чула вибухи в Попасній, Кліщіївці та прилеглих містах і селах). По трохи виїжджали всі родичі. Ми в принципі були готові до будь-якого перебігу подій: вода набрана, придумали спосіб підігріву, готування, підготували великий запас їжі.
Якщо чесно, навіть подумати боялась, що мені доведеться покинути власний будинок. Сидячи там, була впевнена, що можливо прийдеться пересидіти у підвалі, але все буде добре. Навіть мала сили наводити порядок у домі та городі. Кожен тиждень прощалась з рідними людьми, які виїжджали в безпечне місце. Кожен тиждень одні й ті самі розмови… В липні брат приїхав з нами розмовляти. Він жив в будинку, де постійно були прильоти. З фразами, що ми самогубці, що треба їхати й чим скоріше, тим краще, що він вже не може, а без нас їхати він не буде. Ми прийшли до компромісу: поки у нас більш менш спокійно, він залишиться з нами. Так, ми знову не виїхали. Якось, я прийшла погладити котика, але він дуже дивно себе поводив: просився на руки, терся, кричав. Не звернувши на це уваги, ми готувались до сну. Перша година ночі, стає дуже голосно та світло. Що ми робимо? Дочекавшись затишшя біжимо до хорошого знайомого. Тільки но пробігаємо половину шляху - нові вибухи, дим, іскри. Тут ми не розуміємо, чому ми біжимо в сторону ближче до вибухів, але зупинятись вже пізно. Так, ми знали всі правила, так, у нас був приготований план дій під час обстрілів, але в той момент ми вирішили робити інакше (до речі, майже всі обстріли були вночі). Вибухи були менше ніж за кілометр. Без світла, з телефоном у руках, за двома стінами ми провели найближчі 3 години. Коли все заспокоїлось, вирішили повернутись додому. Всю дорогу ми сміялись так голосно, як ніколи, обговорюючи наші дії: ми були як у бойовиках, бігли в саме пекло, і вижили начебто герої. Зараз розумію, що це була просто захисна реакція. Бували дні, коли все село після вибухів чуло крики людей та виття пораненої худоби. Найбільш вражає пристосування людської психіки. Спочатку, ми казали, що прильоти далеко. Потім, коли прилетіло в сільський будинок, що ракета летіла не до нас, її просто збили, а до нас долетіли лише уламки. Потім, так, прилетіло десь поруч, але будинок цілий. Кожен раз психіка знаходила виправдовування всьому, що діється. Брат кожен день продовжував казати про необхідність покинути дім. Але ми продовжували впевнено стверджувати, що все буде добре, переглядаючи фото зруйнованого міста. Якось, ми вирішили підготувати інший підвал, який ближче до батьків. Він нам здавався більш надійним. Тут відбулась найбільша сварка через виїзд в інше місце. Напевно подробиці розповідати не буду. Думаю всі розуміють стан людей, які проживали подібні ситуації. Підвал підготовлений, ми повертаємось додому. Але вирішуємо спати не у підвалі, а у власних ліжках. Що ми помітили за цей час? Що наш кіт перед вибухами поводиться однаково (описувала вище), цей день не став виключенням: знову переляканий, знову хоче знаходитись ближче до людей…
Близько другої години ночі вибухи були настільки близько, що почав труситися будинок. Звісно, в цей раз ми побігли у підвал. Увімкнули світло, влаштували собі місце, щоб сидіти. Коли почали літати літаки я гучно співала пісні. В підвалі звуки чути в декілька разів гучніше, тому всі ракети, здавалося, лягають біля нас. Ця ніч стала вирішальною, ми були вимушені прийняти рішення виїжджати. Весь день ми збирали речі, вирішували, що вміститься в машину, а що необхідно залишити. Здавалося, все життя закладено в тих речах, вся особистість, моя власна історія та історія моїх рідних людей. Цю ніч нас п’ятеро ночувало в підвалі. Я не хотіла ранку, я не хотіла навіть уявляти, що о 6 годині я буду покидати власну домівку. Звісно ми не змогли взяти навіть четвертої частини найдорожчих речей. Все життя помістилось в валізу. Та найголовніше, що я залишила вдома — батька. Проживши в Полтавській області декілька місяців, я розумію, що нам тут не раді. Все почалось з першого дня, з пошуку будинку і закінчується кожен день розмовою про володіння українською мовою (адже ні для кого не секрет, що люди, які мешкали у Донецьку та жили у Донецькій області більше розмовляли російською мовою), не дивлячись на те, що я добре висловлюю свою думку рідною мовою. Виходить, що тепер я відбудовую своє життя заново, самостійно. Стіни мого будинку продовжують руйнуватись, а я наполегливо збираю їх назад… Так, зараз я знаходжусь в місці де безпечніше, але відсутність поруч батька здається найстрашнішим із всього, що я описувала… Не має зв‘язку, кожен день мільйони безрезультатних дзвінків, кожна новина просто осколком пробиває серце все глибше. Коли тато бере слухавку, єдине що відчуваю — вдячність за те, що все добре. Кожна розмова завершується сльозами та проханнями приїхати до нас. Моя війна ще продовжується… в Україні… в реальному світі та в моєму особистому…