Ангеліна (ім’я змінено), 21 рік, м. Запоріжжя.
Я просто студентка, мені лише 21 рік, але я вже вдруге, віч-на-віч стикаюся з війною.
Вперше, це було 2014 року. Мені було 13, ще зовсім дитина. І в той час я не зовсім могла усвідомити, що саме відбувається і наскільки все це небезпечно.
Я добре запам'ятала свій той 13 день народження, тому що провела я його сидячи у ванній, через постійний обстріл. Тоді нам довелося виїхати з дому. Та незабаром, місце, куди ми переїхали, теж опинилося під обстрілами. Після приїзду, спочатку, ми відчули себе спокійно і в безпеці, вперше за довгий час, планували відновитися та будувати своє життя далі. Але наступного дня о 5-й ранку страх повернувся і нам знову довелося спускатися в підвал. Згодом нам довелося виїхати до іншого, безпечнішого міста. Та через декілька місяців бої в моєму місті та в найближчих містах, нарешті, припинилися. Ми змогли повернутись додому! Наше улюблене та рідне місто виглядало жахливо, але згодом усе стали відновлювати, і ми змогли жити так, як і раніше.
З того часу я сподівалася, що більше ніколи не зіштовхнусь із війною. Але у 2022 все повторилося. Ми знову були вимушені тікати зі свого дому і знову не знаємо, як будувати своє життя далі.
Коли я була молодша, я не думала про те, що буде далі, чи зможемо ми повернутися додому, та як нам жити. А зараз, набагато складніше переносити все, що відбувається в моїй країні. Найскладніше для мене - прийняти той факт, що додому може і не вдасться повернутися, що дому може вже взагалі немає. Я стала дорослою, тепер я інакше сприймаю життя! Зараз страшно просто вийти пройтися вулицею. Весь час є страх за себе та своїх близьких. Особливо за близьких! Та не знаю чого варто чекати наступної хвилини, через те постійно перебуваю у напрузі й очікуванні.
Але попри все в мене є надія і віра, віра в те, що моя країна сильна і зможе з усім упоратися, віра в людей і мета повернутися до свого міста та знову жити своїм життям.
Comentários