Ми взяли себе в руки в перший вечір війни

Ліза, 25 років, м.Житомир


Розпочну з того, що я вже 7 років, мешкаю в м.Мелітополь, Запорізької області та покинула місто, відповідно, через окупацію, але маю всі надії, вірю в ЗСУ та чекаю, що деокупація відбудеться вже скоро і зможу повернутися додому. 24 лютого розпочалося в моєму житті дуже неочікувано. У нас вмісті розташований військовий аеродром, і о 5:30 я прокинулася через те, що почула вибухи. Ми не розуміли що це.

Ще 23 лютого, я чомусь дуже інтуїтивно задонатила на фонд “Повернись живим”. Не знаю, чому так вирішила зробити, але мені захотілося і я закинула їм трошки грошенят і навіть не підозрювала, що 24 лютого я не потраплю до лікаря і розпочнеться повномасштабне вторгнення і в моє місто прийдуть окупанти.

Загалом, якщо говорити саме про те, як все розпочиналося, то для мене війна розпочалася дуже швидко, тому що Мелітополь взяли в окупацію по офіційним даним 25 лютого, але насправді на кордоні міста 24 лютого вже стояли танки, техніка та було оточення солдат по периметру зі сторони Херсонської області. Я на власні очі не бачила цього, але про це казали очевидці, які бачили та знімали цей жах. Ще 24 лютого у нас був зв’язок, ми були в паніці та не розуміли, що робити.


О 6:00 ранку зателефонувала мамі, вона не зрозуміла, чому телефоную їй так рано, бо ніколи так не робила раніше. І перше, що вона запитала: — “Ліза, що трапилося?”. До них дійшла війна трішки пізніше, буквально через пару годин. В телефонній розмові мама мені сказала, заспокоїтися, видихнути й подумати, які речі найпершої потреби потрібно зібрати: документи, ліки, готівку і просто слідкувати за новинами.


Ми почали моніторити новини, в нас була паніка і ми не знали, що робити. Я працюю в організації, в якій колеги знаходяться по всій Україні й одна моя колега з Одеси сказала, що в них може бути висадка російського десанту. Мені навіть зараз важко підібрати слів, аби повною мірою описати свої емоції на той момент, але я знаю точно, що ми зорієнтувалися з моєю організацією і в перші дні почали активно пушити наші чати, перетворили їх в канали, куди почала додаватися велика кількість людей. Першочергова наша задача була — підтримати інформаційно. Так ми взяли себе в руки в перший вечір війни. В наступні дні у нас відключили зв’язок, ми були відрізані від світу, не знали, що відбувається у світі, в країні та навіть в місті. З комунікацій залишились тільки світло та вода.


Ми вирішили ночувати в бомбосховищі, тому пішли до найближчого, прибирали там, привели його до ладу та ночували перші дні. А потім трішки з’явився зв’язок та подекуди мобільний інтернет — з новин ми зрозуміли, що місто захоплено.

Зв'язок повертався поступово, як й інші комунікації. Основним каналом інформування про новини в місті, були прямі ефіри місцевої влади. Мер щовечора виходив на зв'язок та ми слідкували за цим й з ефірів з’ясували, що в Мелітополі утворився волонтерський штаб.

Оскільки ми були в окупації, волонтерська допомога до нас не доїжджала, вся гуманітарка була від місцевих виробників і простих місцевих, які хотіли допомогти й чимось ділилися. В свою чергу, ми також приносили консервацію та речі.


В цей момент я дуже сильно зрозуміла, наскільки сильно люди можуть об’єднуватися, гуртуватися та який рівень страху в них присутній.

Після того, як окупанти викрали місцеву владу, наш штаб припинив працювати. Я перестала волонтерити фізично, проте продовжувала локально тримати інформаційний фронт, моніторила та координувала локальні чати та спільноти.

Також на мене сипалися запити з сіл, які знаходилися недалеко від Мелітополя: — “Ми маємо молоко та хочемо віддати його дітям, як можна передати? Ліза, у нас є ліки, фізичні розчини готові віддати за потреби, куди принести?” Такі повідомлення отримувала постійно й координувала, намагаючись максимально розподілити між тими, хто потребував.


В окупації я прожила 2 місяці, а потім настав момент, коли я зрозуміла, що я більше не можу бути там — це несе пряму загрозу моєму життю, тому я виїхала.

Багато людей, які досі знаходяться там писали й пишуть: Як ти? Що ти? Ця моральна підтримка дуже сильно рятувала. Також, мене рятували друзі, які знаходяться в різних куточках країни, які писали та підтримували мене. Коли в нас вирубали зв’язок, а потім відновлювали, я заходила в соціальні мережі, то отримувала багато повідомлень зі словами підтримки та переживань. Це люди з міста, мої близькі та знайомі. Ця підтримка була для мене рушійною силою, там, в окупації.


Моя “золота” фраза цієї війни: “Кожне місто по різному “проживає” окупацію”, адже я знаю як це відбувалося в Мелітополі і знаю, від друзів та знайомих, як це відбувається в інших містах.

Після виїзду з окупації, я не припинила допомагати тим, хто там залишився. Продовжила підтримувати координаційний гуманітарний штаб. Написавши грант на підтримку, ми отримали кошти на 100 продуктових наборів для переселенців з Маріуполя. Це базовий набір, який можна було зібрати в окупації на той час: овочі, крупа, хліб, молочні продукти та солодощі для дітей.


Я продовжую працювати в громадській сфері, продовжую робити все для деокупації свого міста. Наразі працюю з проєктом “Близькі”, де я є однією з координаторок. Головна мета проєкту —підтримка та допомога людей з тимчасово окупованих територій. Займаюсь координацією волонтерів, які фізично знаходяться там та надають допомогу, або мають свої волонтерські команди в окупації.

37 переглядів

Останні пости

Дивитися всі