Поїхати не можна залишитися

Даша, 28 років, м. Кам’янець-Подільський


Поїхати не можна залишитися

Знак коми я розставляла по різному. Коли почалася війна, вже друга для мене, або її продовження, я була впевнена, що все обійдеться і максимально що на мене чекає це відсутність світла та води. На сімейному колі десь 25 числа, я і моя сім’я вирішили залишитися в Маріуполі, в місті, яке стало для мене домом і змінило моє життя.

Поїхати не можна, залишитися


Майже з першого дня повномасштабного вторгнення росії, наше місто було окупованим. Пам’ятаю, як я пішла в банк зняти кошти, адже як ніхто розуміла, що банк незабаром закриються. На жаль, в мене нічого не вийшло. Десь о 9 ранку, черга на банкоматі закінчувалася біля відомої Вежі. Єдине, що мене врятувало, що по дорозі додому я знайшла магазин, де все ще працював термінал. Наступного дня вже нічого не працювало, періодично вимикали світло і погано працював зв’язок. А вже першого березня я зі сльозами на очах намагалася забрати свою маму з лівого берега, який палав у вогні. Коли ми їхали містом, я не впізнавала його, будинки розбиті, на вулиці не душі, місто почало вмирати. Коли я нарешті доїхала, мене охопив страх, я побачила, що речі із сусідньої багатоповерхівки висять на дереві, люди повиходивши з підвалу, почали збирати ці речі, а точніше що від них залишилося. Найсумніше було те, що ми чули вистріли й поки я бігла до мами на п’ятий поверх, ніхто не хотів повертатися в підвал. В той день я ще подумала, це міг бути будинок, де жила моя мама. З цією думкою я жила ще довго.


Так, наша сім’я збільшувалася, у двокімнатній квартирі ми почали жити в 5: я і мій чоловік, мама, тато і наш друг. На той момент, нам здавалося, що наша квартирка – це фортеця, яка захистить нас. Незабаром ми зрозуміли, як ми помилялися…

В нас пропали всі комунікації, а натомість почалися артилерійські обстріли. Ми не жили, а просто намагалися вижити. Кожного дня, шукали воду, дрова, і хоча б якийсь зв’язок з зовнішнім світом. В нашій сім’ї був розподіл обов’язків, мама і тато відповідали за вогонь і приготування їжі, я, мій чоловік і друг за воду, дрова і пошук їжі й інформацію. Коли йшов сніг, ми одночасно раділи та засмучувалися, раділи, бо знали, що отримаємо хоча б технічну воду, а засмучувалися, бо могли просто залишитися без багаття. Кожного дня, ми ходили до друзів і дізнавалися чи все з ними добре. На щастя, ми жили у центрі міста і всі наші друзі знали нашу адресу. Тому ми організували так званий ланцюг: хто ближче до нас приходив кожного дня о 9:00 до нас, і так далі. На день 8 березня ми дізналися, що в районі «Тищика» (це назва району в народі) працює магазин і вирішили піти туди за їжею, ми розуміли, що наші запаси, які ми позбирали рано чи пізно закінчиться, тому набравшись сил і наснаги вирушили, хоч би що там було, в магазин. По часу дорога займала приблизно пів голини в одну сторону. Успіхом наш похід не увінчався, бо черги там були просто космічні, а ще постійно десь гучно розривалися снаряди. Скориставшись можливістю вирішили провідати друзів, які жили не по далеку, коли ми дізналися, що вони фактично живуть у підвалі забрали їх до себе. Так наша сім’я стала більше на 2 людини.


Поїхати, не можна залишитися


Нас постійно накривала артилерія, і днем і ніччю, цей мерзенний звук я не забуду ніколи. Тому, між пошуком води, дров, їжі та інформації ми шукали вихід з міста, 4 рази ми мали надію опинитися в Україні, вдома. Один раз, коли ми доїхали до блокпоста нас навіть накрило градом. Я чітко пам’ятаю, що всі в жаху повибігали з машин і попадали на землю, а я, а що я? Я сиділа, ми сиділи в машині й думали, якщо прилетить, то все одно нам не жити. З кожним днем ситуація ставала гіршою, ми навіть шуткували, що у пілота, який скидає на нас ракети навіть немає перерви на обід. Особливо страшно було в ночі: в ночі кількість ракет збільшувалося, було дуже холодно і страшно. Водночас наша сім’я кожного дня намагалася вижити, як ті хто залишився. Їжа закінчувалася, нас було багато, тому ми почали їсти раз на день. Не знаю, як ми трималися, але на той момент нам вистачало. Кожного дня я бачила, що місто вмирає, все більше і більше будинків у вогні, все гучніше і гучніше чутно артилерію та все більше хочеться жити. 15 березня, ми дізналися, що є чергова можливість виїхати, що це небезпечно, але шанс є, дуже маленький, але є! Їдемо, в нас просто не було виходу: майже всі похворіли, ліків не має, немає нічого, тільки дим і запах смерті. Ми розділилися і побігли до друзів сказати, що є маленька, але можливість! Часу було обмаль, ми бігли, бігли, а навколо летіли снаряди, бігли майже на животі, щоб не зачепило осколком. Нам вдалось розповісти про можливість виїхати багато кому. І ось нарешті 24 година і ми в Запоріжжі….


Тепер я маю 2 дні народження, перший коли я народилася – у листопаді 1993, і другий – це 15 березня 2022 року, день, коли я і мої близькі змогли вибратися з пекла, яке створила росія для мешканців мирного, українського міста Маріуполя.



Єдине в чому я впевнена, що я буду жити в Україні – сильній, вільній та незалежній державі. І маю велику надію, ще раз приїхати в Маріуполь –місто, яке стало моїм домом і змінило моє життя.
78 переглядів

Останні пости

Дивитися всі