Ангеліна, 19 років, м. Донецьк/м. Запоріжжя
В мить земля наче й справді зникає з-під ніг… Все, що було раніше - сьогодні ніщо. Прощавай рідний дім, місто, друзі, всі плани і мрії. Таким був мій 2014 рік, коли ми з сім’єю виїхали з Донецька. Щоправда ми думали, що поїдемо до родичів на Західну Україну, перелітуємо і повернемося. Відповідно і речей всіх не забирали: лиш літній одяг, всі необхідні документи та інші потрібні речі. Це був липень чи серпень місяць, здається. Мені було 10 років.
Якось так непомітно всі дерева сталі голі, зранку заморозки і ще трішки та й падатиме сніг… Де той час минув - не пам’ятаю. Але вже тоді стало зрозуміло, що повертатися немає куди. Рідний дім під окупацією.
Мій хресний спакував весь наш одяг, який тільки був в будинку і передав нам його, поки через блок-пости пропускали без серйозних обшуків та вилучення передачок. Довелося будувати життя по новому. Новий дім, школа, люди, проблеми… Згодом роботи майже що не було. Та й грошей не вистачало, щоб прогодувати сім’ю в якій шестеро людей та три собаки. Іііі… Та-дам! Новий переїзд).
Ну, вже не вперше прийшлося пристосовуватися до нових умов, звикати до іншої школи, знову шукати друзів і так далі за списком. Але все це минуло. Ми з сім’єю чудово прижилися в Запоріжжі, побудували власний дім (який не змогли побудувати в Донецьку). Життя знову налагодилося, набирало успішних і щасливих обертів, планів і мрій так багато, що здавалося ніби всього життя не вистачить. Але воно вчергове обірвалося.
24 лютого 2022 року земля знову зникла з-під ніг. Запоріжжя стало прифронтовим містом. Загрози окупації міста зростали. Аби зберегти сім’ю від цього жаху, тато сказав їхати в Золочів. Туди ж куди ми поїхали і 14-го року… І здалося ніби все пережите поставили на повтор. А це явно не та пісня, яку хочеться слухати знову і знову.
Якби там не було, влітку ми повернулися до Запоріжжя. Бо не зможуть жодним чином москалі знову зіпсувати нам життя. Ми живемо далі. І, попри обстріли, війну та загрози, реалізовуємо і дововєнні плани, і задумані зараз.