Останній постріл був «контрольний» з кулемета.

Ігор, 56 років, м.Київ

Війна для мене розпочалася зранку 24 лютого від розривів снарядів при першій спробі взяття Гостомельського аеропорту. Другу спробу взяття аеропорту спостерігали з дружиною вже, безпосередньо, з вікна свого автомобіля, коли їхали на АЗС в район аеропорту в пошуках пального. Гвинтокрили з літерами V на борту просто летіли по нашому курсу, почався відстріл теплових завіс та спроба висадки десанту… Коли розвернулись та поїхали у зворотному напрямку, то вже чули позаду себе звуки бою, що розпочався. Поки доїхали до свого будинку в Гостомелі телефон почав «розриватись», до речі, поки їхали в районі аеропорту, то я був на телефонному зв’язку зі своїм давнім польським товаришем, який мешкає в Словаччині, так що початок війни він почув просто, як то кажуть, “в прямому ефірі”. Далі прямий ефір війни продовжився вже з веранди нашого будинку протягом 2-2,5 годин просто доповідав усім, що відбувається, бо аеропорт на прямій видимості від нас приблизно в 10 км. Постійний стовбур чорного диму, розрив снарядів, автоматні черги, а літак пролетів над нашою ділянкою на такій висоті, що якби не гермошолом льотчика, то я міг би розгледіти колір його очей!


Далі в ніч на першу добу війни дружина з сином поїхали в напрямку Рівненської області, куди було евакуйовано персонал підприємства дружини, а я з нашою вівчаркою, на ім'я, Ральф і котом Максом залишились захищати будинок. Нам пообіцяли створення тероборони, та ніхто навіть не думав, що Гостомель виявиться лінією фронту так швидко! На ранок четвертого дня війни на нашій вулиці зникло електропостачання, інтернет і практично мобільний зв’язок… Наперед скажу, що одним з найважчих випробувань цієї війни, як на мене, виявилось життя в інформаційному вакуумі, коли ти не знаєш, що відбувається не те що в країні загалом, а навіть на сусідній вулиці, немає зв’язку з рідними, друзями та ти не знаєш, що відбувається з ними, а вони відповідно до тобою. В нашомубудинку був генератор з залишками палива, за домовленістю з сусідами включав його кожного дня на пару годин з 14-ї до 16-ї, перекидав через паркан подовжувач, одночасно заряджалось до 15 телефонів, працювала свердловина, сусіди мали змогу набрати води. До речі черговий приклад згуртованості українців у важкі часи, оскільки палива в генераторі виявилось небагато, то сусіди несли від себе хто три літри, хто два, розуміючи, що всі ми в одному човні і треба якось намагатися вижити всім разом, а не порізно.


С часом генератор вмикати стало небезпечно, щоб не привертати зайвої уваги до вулиці. Восьмий та дев’ятий день війни ми з Ральфом провели в нашому невеличкому погребі, бо канонада була така, що було таке враження, наче ворожий танк, який обстрілював ЖК «Покровський» у Гостомелі, просто стоїть поруч нагазоні на нашому подвір’ї. Коли після 18-ї години 4 березня ми з Ральфом вилізли з підвалу і повернулись у будинок, я зрозумів, що у будинку вже побували орки. Було розбито одне з вікон, вивернуті шухляди… Потім я навіть зрозумів, щодесь в районі 16-ї години мій собака їх почув, він заскулив і захвилювався, але я зміг його заспокоїти і навіть не було думки про те, що в цей час хтось у нашому дворі. Вхід в підвал знаходиться в окремій від будинку будівлі сараю, і вони чудом туди не потрапили.


Думаю, якби нас знайшли, я б вже не писав ці рядки, підвал, велика вівчарка…

Зрозумівши, що далі знаходитись у темному, холодному будинку ще й з розбитим вікном небезпечно і що сюди обов’язково повернуться орки, ми з собакою на повідку і котом в наплічникуперебігли до сусідів на сусідню вулицю. Наступний день ми провели в роздумах, що робити далі, а на ранок шостого березня ворог завітав вже і до будинку наших друзів. Зайшло близько 7-8 військових з повним боєкомплектом, правда на що звернув увагу, вони, мабуть, дійсно збирались сюди на 3-4 доби, бо були в незрозумілих легких берцях, більше схожих на боксерські чешки, зовсім «непо сезону».


Поки декілька з них оглядали будинок з господарем я з його дружиною просто стояли у дворі в оточенніінших. І от один з них, скоріше за все старший, просто починає говорити нам про те, що вони воюють не з Україною і не з українцями, а з Америкою і НАТО, а на моє уточнююче питання: — «Як так?», пояснив свою думку таким чином: — “Якби Україна вступила в НАТО, тоді Америка і НАТО з територіїУкраїни обов’язково напали б на росію і вони просто завдають удари на випередження…”. Отака робота пропаганди і сучасних «замполітів»… завіса…

Після перевірки вони попередили про те, що будуть приходити кожного дня і їм потрібно обов’язково відкривати, бо в іншому випадку в них наказ просто розстрілювати будинок. Стало зрозуміло, що далі знаходитись в Гостомелі стало небезпечно, та й не мало вже ніякого сенсу, і ми вирішили виїхати з будинку, тим більше, що на сусідній вулиці почали організовувати евакуацію охочих покинути окуповану територію. В цю, так звану, організовану колону автомобілів ми трохи не встигли, але все одно вирішили їх наздоганяти, тим більше, що з Гостомеля орки нас випустили без проблем.


А вже при виїзді з Бучі в напрямку Житомирської траси, нас двічі ледве не розстріляли, благо постріли з ворожих БМД були попереджувальні. Повернутись в Гостомель вже не було ніякої можливості і в нас лишався єдиний напрямок на Ворзель, і от саме там, фактично на в’їзді в селище, нас підступно розстріляли без будь-якого попередження, просто з виритого окопу…

Ми навіть не одразу зрозуміли, звідки ведеться вогонь… Мої друзі, які їхали першими, змогли проскочити вогонь неушкодженими, в них була поранена їхвівчарка і пострілянеавто. Нашу машину обстріляли набагато більше, обстріл вівся з автоматів, а останнійпостріл був «контрольний» з кулемета, від якого мене оглушило і викинуло з авто. Опинившись на землі, я швидко зрозумів, що машина повільно продовжує свій рух. Я заскочив всередину, натиснув педаль акселератора і мені дивом вдалося виїхати з зони обстрілу…


Далі, доїхавши до місцевих, ми заїхали у двір якогось житлового комплексу, де мешканці надали мені першу допомогу, змінили мій закривавлений одяг та повідомили, що мого Ральфа теж поранено… Вони також повідомили, що мені треба їхати до місцевого пологового будинку, де мав бути хірург, який би зміг мене прооперувати. Машина, якою я керував, дивом завелася після отриманих пошкоджень, наперед скажу, що це була її остання подорож, більше вона не заводилась ніколи і врешті решт орки її просто спалили… Зміг доїхати два квартали до пологового, де дійсно на той час був хірург В’ячеслав Преподобний, який фактично врятував мені життя. Це теж певна доля везіння, бо В’ячеслав працює в Києві і на третій день війни просто фізично вже не міг дістатися місця роботи, а оскільки мешкає в Ворзелі, то друзі запросили його до пологового, мабуть, передбачаючи подібну ситуацію.


Фактично на території пологового було створено мінішпиталь у будівлі, де раніше було гінекологічне відділення. Дякуючи богу, я був поранений потроху у п`яти місцях, замість одного фатального пострілу назавжди…

Мене зашивали В’ячеслав з асистентом, протягом операції я весь час кричав, щоб не лишали мого собаку… Один з лікарів пологового сказав мені, що зробив йому укол і в нього є шанс вижити. До кінця дня після операції я не мав змоги вийти на вулицю, а вже ввечері той же лікар повідомив мені, що прийшов зробити Ральфу другий укол… він попив водички, закрив очі… і пішов у кращий світ… без війн, підступної підлості, де панує людська честь і гідність… Мій РАЛЬФуша, мій найкращий друг і товариш.


Окремо хочу розказати про кожного пораненого в нашому шпиталі. Я був серед них п’ятим. Першим хочу розказати про Вітю, молодий хлопець років 25. Він поїхав на велосипеді по дитяче харчування для своєї п’ятимісячної дитинки. Його розстріляли орки без попередження, влучили в ліву ногу, перебили судини, благо поруч були люди, які змогли його затягти до себе у двір, призупинили кровотечу і доставили до пологового. Медсестри розповідали, що коли в операційній зняли ту перев’язку, то кров била фонтаном. Вітя лежав від мене на сусідньому ліжку і просто на моїх очах його нога була все чорнішою… На третій день мого перебування у шпиталі, під час чергових перев’язок, мене покликав хірург В’ячеслав і попросив підтримати Віктора, на що я сказав, що і так допомагаю медсестрам, як можу, але він пояснив свою позицію. Він сказав, що попередив Віктора про те, що той помирає і він нічим в тих умовах не може йому допомогти. Йому треба було терміново ампутувати ногу, а для цього потрібен спеціальний інструмент і певні знання. Він дав йому листок паперу і ручку і сказав, що якщо він бажає написати щось рідним, то обов’язково потім доведе цей лист родині. І тут трапилось диво, окремо хочу сказати про те, що з першого дня війни Ворзельський пологовий просто волав про загальну евакуацію. І саме в цей день, восьме березня, приїхала перша евакуація для поранених. Це була швидка з Бучі з лікарями у військовій формі навіть з автоматами, і за вимовою вони скоріше завсе були білорусами. Вони сказали, що не воюють, вони просто лікарі, але під час війни мають так виглядати. Вітю вдалося врятувати, йому ампутували ногу і гангрена не встигла перекинутись далі по тілу…


Другий поранений Сашко, кремезна людина 42 років. Він просто їхав своїм авто по Ворзелю і напоровся на колону ворожої техніки. Орки йому сказали, що в нього є 10 секунд, щоб розвернутись і поїхати геть, а оскільки вікна в машині були відкриті, то розвертаючись він почув: ну ось, 9, 10… Тобто в нього вистрілили на другій секунді, куля влучила в хребет, через що в нього була паралізована вся нижня половина тіла. Щоб його перевернути з боку на бік ми збирались по 3-4 людини, бо по іншому було не впоратись.


Була абсолютно життєрадісна людина, будував плани #напіслявійни. Його забрали в цю першу евакуацію разом з Вітею, врятувати його не вдалося, він помер під час операції…

Разом з Віктором і Сашком в ту першу швидку ще завантажити одинадцятирічну дівчинку з кулею в голові, я їїнаживо не бачив, бо вона лежала безпосередньо в будівлі пологового, куди я не заходив. Але медсестри розповідали, що коли її винесли, то від її вигляду жахнулись навіть ті так звані «білоруські медики», мабуть, щось людське в них ще залишилось… Третій поранений Женька, теж лежав в моїй палаті. Розповідали, що вони також їхали зі своїм товаришем на авто Ворзелем і їх теж розстріляли без жодного попередження. У Женьки були перебиті легені, йому було дуже важко дихати, ми його постійно перевертали з боку на бік. Медсестра Тая намагалася якомога пізніше ввечері зробити йому укол знеболювального, щоб йому вистачило хоча б до 5-6 ранку, але біль в нього був такий, що він просто волав посеред ночі, вимагаючи зробити ще один укол…біль, судячи зі всього був нестерпний… Женьку вивозили вже дев’яте березня, під час загальної евакуації пологового, врятувати його не вдалося… Ну а найбільш трагічна, як на мене, історія четвертого пораненого, на ім'я Олег. Вони з дружиною Наталкою вирішили вивезти своїх трьох дітей з окупованого Ворзеля, їхали своїм автомобілем і теж попали під підступний розстріл ворога.


Олег був за кермом, він отримав поранення в голову, в шпиталі весь час був з перев’язаною головою, його обличчя я просто не бачив… Його дружина Наталка сиділа на задньому сидінні посередині, двоє дітей по боках від неї та один на передньому сидінні. Наталка залишилась абсолютно неушкодженою… не знаю де безпосередньо сидів середній син, який вижив, але двоє інших загинули на місті.

В шпиталі я тільки на другий день зрозумів, що Наталка не є медиком, а просто доглядає за своїм чоловіком і як може допомагає з іншими пораненими, абсолютно світла і щира людина. Олега теж вивозили дев’ятого березня під час загальної евакуації, йому вчасно зробили операцію і його життя вдалося врятувати.


Такими були мої перші два тижні війни України проти орди… Евакуація пологового з Ворзеля відбулася дев’ятого березня… Щоб ви розуміли тоді кожного дня в пологовому народжувалось 1-2 дитинки і мами лежали з ними в довгому загальному коридорі, накриті ковдрами і будь-яким одягом, бо електрики не було, час від часу включали генератор на залишках палива, а в палати їх боялися класти, бо через постійні обстріли була небезпека утримання перед вікнами.


Зараз, згадуючи ті дні, і ні секунди не піддаючи сумніву нашу перемогу, звичайно думаєш про мирне життя, яким воно буде… Але забути страхіття того часу просто неможливо, подвиги людей від рядового медика, тероборонівця, волонтера до досвідченого генерала мають бути закарбовані в історії поколінь новітньої вільної України! Може колись мою розповідь хтось перетворить у художній сценарій! У мене навіть є робоча назва фільму: «ПОЛОГОВИЙ».

15 переглядів

Останні пости

Дивитися всі